Її душа – мов чистий білий сніг,
Що вперше впав на землю цю гріховну.
Її манить мережна даль доріг,
Що нас веде у долю невідому.

Її душа – немов гірський кришталь,
Що райдужно виблискує на сонці.
Погляне в небо – а в очах печаль...
Та завжди світло у її віконці.

Куди ведуть ці тисячі доріг?
Вона ж – в перед – до цілі однієї,
Їй квіти знову стеляться до ніг,
Вона ж бажає бути лиш твоєю...

Вона прийшла, луна веселий сміх,
Ніхто не зна, що на душі у неї...
Ця посмішка розтопить навіть сніг,
І, хай там що, та віра завжди з нею.

Повір, вона уміє довго ждать,
В її душі весна і квітнуть квіти.
Вже сплинув час, а ти забув й згадать,
Ті обіцянки вже розвіяв вітер...

Вона мов мавка, бісики в очах,
Заграв вже промінь золотом у косах.
Набігла хмарка – і в душі печаль,
А на очах вже знову бринять сльози.

Її душа – то чисте джерело –
Жагу кохання може втамувати...
Минуле... чи було... чи й не було...
Що в неї в серці – то не розгадати...